By Світлана Князєва 
Організація влади у Франції доби Консульства визначалася Конституцією VIII року (13 грудня 1799), яка формально зберегла республіку, але сконцентрувала реальну силу в руках першого консула Наполеона Бонапарта. Виконавча влада вручалася трьом консулам на десять років, проте другий і третій мали лише дорадчий голос, тоді як перший отримав право законодавчої ініціативи, призначення майже всіх посадовців і контроль над зовнішньою політикою.
Законодавчий процес навмисно роздробили між Державною радою, Трибунатом, Законодавчим корпусом і Сенатом, щоб жоден орган не міг протистояти виконавчій владі. Виборча система залишала загальне чоловіче право голосу, але перетворювала його на багатоступеневі списки нотаблів, з яких Сенат формував органи влади, а місцеве управління централізували через призначених префектів.
Цей режим став перехідною формою між революційним хаосом Директорії та монархією Імперії, де фасад народного суверенітету прикривав особисту владу, підкріплену плебісцитами та армією.
Після перевороту 18 брюмера (9 листопада 1799) влада Директорії зникла за одну ніч. Тимчасові консули — Бонапарт, Сієс і Роже Дюко — отримали повноваження тимчасового уряду, а дві законодавчі комісії мали підготувати нову конституцію. Сієс мріяв про складну систему з «великим виборцем», який би залишався над політикою, але Бонапарт швидко відкинув цю ідею і став першим консулом. Тимчасове Консульство тривало до 24 грудня 1799, коли Конституція VIII року набула чинності ще до офіційного плебісциту.
Саме ця конституція, складена під диктовку Бонапарта і свідомо «коротка та неясна», визначила всю подальшу організацію влади: вона повернула силу виконавчій гілці, яку революція раніше послабила, і зробила першого консула центром держави.
Конституція прямо називала імена консулів: першим — Бонапарта, другим — Камбасереса, третім — Лебрена (останній спочатку на п’ять років). Перший консул оприлюднював закони, призначав і звільняв міністрів, членів Державної ради, послів, офіцерів армії та флоту, чиновників місцевої адміністрації. Він формував бюджет, вів переговори і підписував договори, хоча оголошення війни та мирні угоди формально проходили через законодавчі органи. Другий і третій консули підписували акти, щоб засвідчити присутність, і могли записати свою думку в протокол, але рішення першого консула набирало сили незалежно від їхньої згоди.
Міністри підпорядковувалися консулам, а не збиралися в окремий кабінет. Бонапарт оселився в Тюїльрі й отримував 500 тисяч франків на рік, тоді як інші два консули — по 150 тисяч. Ця різниця в статусі одразу показала, що колегіальність була лише зовнішньою оболонкою.
Законодавчу владу розтягнули на кілька органів, щоб жоден не міг стати центром опозиції. Державна рада (Conseil d’État), члени якої призначалися першим консулом, готувала законопроєкти та розв’язувала адміністративні спори. Трибунат (близько 100 членів) обговорював проєкти й міг пропонувати поправки, але не голосував. Законодавчий корпус (близько 300 членів) голосував «так» або «ні» без обговорення, після того як вислухав представників Трибунату. Сенат (спочатку 60, потім до 80 членів) призначав членів Трибунату і Законодавчого корпусу зі списків нотаблів, перевіряв конституційність і міг блокувати закони.
Ця конструкція працювала як фільтр: ініціатива йшла лише від уряду, обговорення відбувалося в одному місці, голосування — в іншому, а остаточний контроль залишався за Сенатом, який сам формувався за участю першого консула. Опозиція могла говорити, але не вирішувати.
Нижче наведено порівняння основних законодавчих органів доби Консульства.
| Орган | Основна функція | Спосіб формування | Реальна вага |
|---|---|---|---|
| Державна рада | Підготовка законопроєктів і адміністративні рішення | Призначення першим консулом | Інструмент виконавчої влади |
| Трибунат | Обговорення проєктів без голосування | Призначення Сенатом зі списків | Обмежена, лише риторика |
| Законодавчий корпус | Голосування без обговорення | Призначення Сенатом зі списків | Формальне схвалення |
| Сенат | Призначення, контроль конституційності, кооптація | Початкове призначення + кооптація | Висока, але підконтрольна консулу |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, Britannica.
Виборці (чоловіки від 21 року) обирали десяту частину зі свого середовища в комунальні списки нотаблів. З них формувалися департаментські списки, а з тих — національний список. Саме з цих списків Сенат призначав членів законодавчих органів і багато посадовців. Пряме загальне голосування застосовувалося лише на плебісцитах, які підтверджували конституцію (лютий 1800: понад 3 мільйони «за» проти 1562 «проти») і пізніше довічне консульство. Система створювала видимість участі, але реальний відбір залишався в руках призначених структур.
Закон 28 плювіоза VIII року (17 лютого 1800) перебудував місцеве управління. Франція поділялася на департаменти, округи (аррондісмани) і комуни. На чолі департаменту стояв префект, якого призначав і звільняв перший консул; він зосереджував адміністративну владу, мав при собі раду префектури та генеральну раду з нотаблів. Супрефекти керували округами, а мерів міст і громад також призначав уряд. Виборність голів місцевих адміністрацій зникла. Ця реформа повернула жорстку централізацію, схожу на старий режим інтендантів, але з новими назвами і під повним контролем Парижа. Префект став «оком і рукою» першого консула в провінції.
У 1802 році Сенат, спираючись на плебісцит, проголосив Бонапарта першим консулом довічно. Нова Конституція X року розширила його права: він міг пропонувати наступника, розпускати Законодавчий корпус, пом’якшувати смертні вироки і представляти кандидатів на посади другого та третього консулів. Сенат отримав більше ваги в конституційних питаннях, а Трибунат і Законодавчий корпус ще більше послабили. Це вже майже монархічна конструкція під республіканською вивіскою. Конкордат 1801 року з Папою Пієм VII відновив католицьку церкву як релігію більшості, але єпископів призначав перший консул, а Папа лише затверджував. Держава повернула контроль над церквою, який революція намагалася зруйнувати.
Цікаві факти
- Конституція VIII року стала першою після 1789 року, яка обійшлася без Декларації прав людини і громадянина — революційні гасла поступилися місцем порядку та стабільності.
- Плебісцит 1800 року проводився відкритим голосуванням у реєстрах, які тримали відкритими три дні; офіційні результати дали майже стовідсоткову підтримку, хоча історики відзначають можливі маніпуляції.
- Бонапарт вимагав, щоб конституція була «короткою і неясною», щоб залишити простір для тлумачення на користь виконавчої влади.
- Префекти, призначені в 1800 році, стали прототипом сучасної французької префектурної системи, яка проіснувала з мінімальними змінами до реформи 1982 року.
- Другий консул Камбасерес і третій Лебрен, попри дорадчу роль, залишилися на посадах до кінця Консульства і навіть отримали титули за Імперії — лояльність цінувалася вище за самостійність.
Організація влади доби Консульства спиралася на поєднання формальної республіканської оболонки з жорсткою централізацією і особистим контролем першого консула. Фрагментація законодавчих органів, списки нотаблів замість прямих виборів і призначені префекти створили механізм, у якому опозиція могла існувати лише як риторика, а рішення ухвалювалися в одних руках. Цей устрій стабілізував фінанси, адміністрацію і відносини з церквою, але водночас підготував ґрунт для проголошення Імперії в травні 1804 року, коли Бонапарт став Наполеоном I.