By Світлана Князєва 
Католицька традиція називає першим папою римським апостола Петра — галилейського рибалку Симона, сина Йони, якому Ісус дав ім’я «скеля». Саме на цьому імені, на сцені біля Кесарії Филипової і на пізнішій пам’яті про мучеництво в Римі тримається вся лінія наступництва від Ватикану до наших днів.
Історична картина складніша за церковний календар. Титулу «папа» Петро не носив, єпископату в пізньому сенсі слова в 60-х роках I століття ще не існувало, а найдавніші списки римських предстоятелів починають не з корони, а з громади, яку згадують поруч Петро і Павло. Розріз між вірою, джерелами і пізнішою конструкцією влади і є справжнім змістом питання «хто був першим папою римським».
Для початківця достатньо однієї нитки: рибалка — апостол — Рим — наступники. Для уважного читача відкривається інша: як пам’ять про мученика стала аргументом першості, чому православна традиція шанує Петра, але не визнає римського примату, і що саме знайшли археологи під вівтарем собору Святого Петра.
Від Симона з Галилеї до «скелі» Церкви
Симон походив із Віфсаїди, жив у Капернаумі, ловив рибу разом із братом Андрієм. Євангелія малюють його різко, майже без ретуші: першим відповідає, першим помиляється, першим кається. Біля Кесарії Филипової він сповідує Ісуса Месією. У відповідь звучить арамейське Кіфа — скеля. Грецькою це стало Петрос. Католицьке читання Матвія 16:18–19 бачить тут не поетичний жест, а передання ключів і заснування видимого центру Церкви.
Після П’ятидесятниці Петро говорить від імені Дванадцятьох, хрестить у домі сотника Корнилія, стоїть у центрі Єрусалимського собору. Водночас Послання до галатів фіксує конфлікт з Павлом в Антіохії: «скеля» виявляється людиною, яку можна виправити в лице. Це важлива деталь для початківця і для дослідника. Перший папа римський у церковній пам’яті — не монарх із канцелярією, а лідер, чий авторитет тримався на свідченні, а не на апараті.
Новий Завіт не описує смерті Петра. Євангеліє від Івана лише натякає на кінець «з простягненими руками». Дати смерті розходяться: Британська енциклопедія відносить її до 64 року, католицький календар тримає 29 червня 67-го. Три роки розриву вже говорять, що перед нами не посада з протоколом вступу, а біографія, зібрана з уривків.
Петро ніколи не підписувався «римський понтифік». Його ім’я в джерелах — апостол, свідок, мученик. Титул наросте століттями пізніше, коли живих свідків уже не буде.
Чи був апостол Петро в Римі і чим це доводять
Найгостріше питання не в тому, шанувати Петра чи ні. Шанують його і католики, і православні. Суперечка в іншому: чи був він у столиці імперії, чи очолював там громаду і чи можна з цього виводити універсальну владу єпископа Рима.
Що кажуть найдавніші тексти
Послання до римлян, написане Павлом у середині 50-х, вітає десятки імен і не згадує Петра. Для критичної школи це аргумент: на той момент апостол ще не був у місті, а римська громада виникла без нього — через торговців, вольновідпущеників, мандрівних проповідників. Перше послання Петра завершується привітом «від церкви в Вавилоні». Традиція читає «Вавилон» як криптонім Рима; скептики залишають місце для інших тлумачень.
Близько 96 року Климент Римський у листі до коринфян згадує, що Петро і Павло засвідчили віру «серед нас». Ігнатій Антіохійський близько 110-го порівнює власний авторитет із пам’яттю про Петра і Павла в Римі. Іриней Ліонський наприкінці II століття називає римську церкву заснованою двома «найславнішими апостолами» і ставить Ліна наступником. Пресвітер Гай близько 200-го вказує на «трофей» Петра на Ватиканському пагорбі — пам’ятник на місці поховання або страти.
Жодне античне джерело не стверджує, що Петро помер деінде. Це сильний, хоч і не математичний, аргумент. Інша річ — характер служіння. Апостол у I столітті не був єпископом у сенсі IV чи V століття. Громади часто жили колегією пресвітерів. Єдиний «монархічний» єпископ як норма кристалізується пізніше, і саме тоді Рим починає читати свою історію назад — від кафедри до апостола.
Некрополь під собором і спір про кістки
У 1939–1958 роках під базилікою Святого Петра розкопали язичницький некрополь I–IV століть і едікулу II століття, яку вже близько 200 року Гай називав трофеєм апостола. Над цим місцем Костянтин у IV столітті поставив першу базиліку. Могила під «трофеєм» виявилася порушеною. Кістки, які пізніше пов’язали з Петром, знайшли не одразу під едікулою, а в локулі так званої «червоної стіни» з графіті.
26 червня 1968 року Павло VI оголосив, що реліквії апостола ідентифіковано настільки, що це можна вважати переконливим. Антрополог Венерардо Корренті описав останки як кістки однієї людини, чоловіка міцної тілобудови віком 60–70 років; стоп бракувало. Епіграфістка Маргарита Гвардуччі читала фрагмент графіті як Petros eni — «Петро тут». Єзуїт Антоніо Ферруа, який вів розкопки, з висновком Гвардуччі не погодився. Сам Павло VI застеріг: дослідження, перевірки й полеміка на цьому не закінчаться.
Для віруючого ця сходинка від цирку Нерона до вівтаря сповіді має силу дотику. Для історика вона доводить передусім інше: уже в II столітті римська громада була впевнена, що апостол лежить на Ватиканському пагорбі, і будувала пам’ять навколо цього місця. Це не фотографія 67 року. Це дуже рання, стійка локальна традиція.
Коли єпископ Рима став «папою» і чому списки починають саме з Петра
Слово papa — від грецького «батько» — довго було почесним звертанням до різних єпископів. На Сході його міцно тримав Александрійський предстоятель. На Заході воно поступово звузилося до Рима. Сиріція (384–399) часто називають першим єпископом міста, який системно вживає титул «папа» в збережених декреталіях. Остаточно ексклюзивність закріпиться ще пізніше, аж до григоріанської епохи.
Ранні списки не одностайні. Іриней веде наступництво так: церкву заснували Петро і Павло, далі Лін, Анакліт, Климент. Єгесіпп близько 160-го теж починав від Ліна, якому апостоли вручили служіння. З III століття римські єпископи все частіше говорять уже не про спільне апостольське заснування, а про Петра як першого єпископа міста. Двадцятип’ятилітній «понтифікат» Петра в Римі з’являється у Єроніма наприкінці IV століття — зручна, але пізня схема.
Liber Pontificalis, середньовічна книга життів понтифіків, дописує раннім іменам деталі, яких I століття не знало: роки правління з точністю до місяця, декрети, мучеництво майже кожного. Читати її як протокол небезпечно. Читати як дзеркало того, як Рим хотів бачити власне минуле — необхідно.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли студент приносив роздруковану «таблицю понтифікатів» із 30 року і питав, хто коронував Петра в соборі, якого ще не існувало. Плутанина народжується не зі злої волі. Її народжує зворотна проєкція: пізню інституцію ставлять у кадр ранньої громади.
| Ім’я в католицькому списку | Традиційні роки | Що можна сказати твердо | Де починається легенда |
|---|---|---|---|
| Петро | бл. 30–64/67 | Апостол, лідер Дванадцятьох; сильна традиція смерті в Римі за Нерона | 25 років єпископства, титул папи, канцелярський «вступ на престол» |
| Лін | 64/67–76/79 | Фігурує вже в Іринея як наступник після апостолів | Точні дати, обставини смерті |
| Анакліт (Кліт) | 76/79–88 | Ім’я в найдавніших переліках; інколи дублювали як двох осіб | Окремі біографічні епізоди Liber Pontificalis |
| Климент I | 88/92–97/101 | Авторство листа до Коринфа близько 96 року; живий голос римської громади | Пізні акти мучеництва в Херсонесі |
Дані таблиці зіставлені за церковними переліками та ранньохристиянськими свідченнями II–IV століть (тип джерела: енциклопедичні статті та патристика; домени britannica.com, wikipedia.org).
Три різні відповіді на одне запитання
Питання «хто був першим папою римським» розпадається на три різні речення, і кожне чесне у своїй логіці.
| Ракурс | Формулювання | На чому стоїть | Де слабке місце |
|---|---|---|---|
| Католицький | Петро — перший єпископ Рима і видимий голова Церкви; кожен папа — його наступник | Мт. 16:18–19, Ін. 21:15–17, безперервність кафедри, I Ватиканський собор | Рання церква не знала пізнього поняття примату і титулу; універсальна юрисдикція виростає століттями |
| Православний | Петро — первоверховний апостол і співзасновник багатьох кафедр, зокрема Антиохійської; першість Рима — честь, не влада над усією Церквою | Соборність, рівність давніх патріархатів, застереження Григорія Великого проти пихи кафедр | Не скасовує факту особливого авторитету Рима вже в II–III століттях |
| Історико-критичний | Петро — ключовий апостол; перебування в Римі ймовірне, «перший папа» — ретроспективна конструкція | Мовчання Павла в Посланні до римлян, колегіальність ранніх громад, пізнє оформлення монархічного єпископату | Не пояснює, чому жодна інша кафедра не висунула альтернативної могили апостола |
Для українського читача цей трикутник не абстракція. У країні з православною більшістю, сильною греко-католицькою традицією і світським інтересом до Ватикану одна й та сама фраза «перший папа римський» звучить то як догмат, то як історичний ярлик, то як туристичний підпис під куполом Мікеланджело. Чесна стаття не змушує обрати табір раніше, ніж показано різницю самих питань.
Першість честі й першість влади — не синоніми. Плутанина цих двох шарів народжує більшість інтернет-суперечок про Петра.
Поширені помилки про першого папу римського
Помилки тримаються не на дурості, а на зручних скороченнях. Нижче ті, що зустрічаються найчастіше — і чому вони підводять.
- «Петро носив титул папи і правив як монарх Ватикану». Ватикану як держави не було. Титул «папа» закріпиться за римським єпископом пізніше. Петро — апостол мандрівної Церкви, не глава курії.
- «У Біблії прямо написано, що Петро — єпископ Рима». У Біблії є лідерство Петра серед апостолів і натяк на смерть з простягненими руками. Місто Рим як кафедра з’являється в переказі й патристиці, не в прямому вірші з адресою.
- «Петра в Римі не було, бо Павло його не привітав». Мовчання 50-х років не скасовує свідчень 90-х і II століття. Воно лише ставить межу: апостол, імовірно, прибув пізніше, ніж виникла громада.
- «Кістки під собором науково доведені на 100%». Павло VI говорив про переконливість, не про лабораторну печатку. Є збіг віку, статі, місця, тканини й графіті — і є наукова незгода Ферруа з Гвардуччі.
- «Православні “не визнають Петра”». Визнають і святкують. Не визнають універсальної юрисдикції римського єпископа як догмату віри.
- «Другим папою точно був Лін у 67 році». Лін стоїть у найдавніших списках. Рік і процедура передачі влади — реконструкція, не стенограма.
За моїм досвідом читання популярних переліків протягом місяця підготовки матеріалів для лекцій, саме змішування шарів — євангельського, патристичного і середньовічного — дає дев’ять помилок із десяти. Окремо кожен шар чесний. Зліплені докупи без дат — уже міф.
Питання, які найчастіше ставлять після цієї історії
Чому жоден наступник не взяв ім’я Петро? Формальної заборони немає. Практика мовчить сама: ім’я апостола залишили недоторканним, ніби межею, яку не повторюють. Першим, хто взагалі змінив світське ім’я при обранні, став Іван II у VI столітті: його хресне ім’я Меркурій звучало занадто язичницьки.
Хто тоді був «першим папою» в сенсі титулу, а не апостольської пам’яті? Якщо шукати людину, яка вже говорить мовою римського примату і пише декреталії як глава Заходу, погляд падає на Сиріція, а ще виразніше — на Лева I Великого в V столітті. Лев уже викладає теорію: Петро отримав владу від Христа, римський єпископ успадковує її як видимий центр єдності.
Чи можна вважати першим папою Ліна? Так робили деякі ранні переліки, ставлячи апостолів окремо як засновників, а Ліна — як першого предстоятеля громади. Католицький Annuario Pontificio веде рахунок від Петра. Різниця не в повазі до Ліна, а в богословському рішенні: чи апостол уже є єпископом Рима.
Скільки взагалі було пап після нього? Станом на 2026 рік католицький рахунок після обрання Льва XIV 8 травня 2025 року називає його наступником у довгій лінії від Петра; у довідниках фігурує порядок 267-го понтифіка, з поправкою на те, що Бенедикт IX займав кафедру тричі, а антипапи до реєстру законних не входять. Цифра зручна для новин. Для I століття вона не працює.
Що робити, якщо в підручнику одна дата, а в енциклопедії інша? Дивитися, який шар джерела стоїть за цифрою. «30–67» — богословська рамка від покликання до мучеництва. «64» — спроба прив’язати смерть до пожежі Рима і гоніння Нерона. «67» — літургійна пам’ять. Усі три можуть стояти поряд, якщо не видавати жоден за протокол імперської канцелярії.
Чек-лист для читача списків римських понтифіків
Перш ніж прийняти або відкинути формулу «перший папа римський — Петро», варто пройти коротку самоперевірку. Вона не замінює віри і не скасовує критики. Вона лише тримає шари окремо.
- Я розрізняю ім’я апостола, титул «папа» і пізній інститут курії.
- Я знаю, що найдавніші списки згадують Петра і Павла разом як засновників римської громади.
- Я не ставлю базиліку XVI століття в кадр 60-х років I століття.
- Я пам’ятаю: мовчання Послання до римлян і свідчення Климента з Іринеєм відповідають на різні питання.
- Я не ототожнюю шанування Петра в православ’ї з визнанням ватиканського примату.
- Я читаю Liber Pontificalis як пам’ятку середньовічної пам’яті, а не як метричну книгу.
- Я залишаю місце для археології без перетворення кісток на абсолютний доказ юрисдикції.
Якщо сім пунктів збігаються, розмова про першого папу римського перестає бути бойовим кличем. Вона стає тим, чим була на початку: спробою зрозуміти, як рибалка з Галилеї опинився в центрі найдовшої безперервної інституції Європи — і чому одні бачать у цьому обітницю ключів, а інші — довгий шлях пам’яті, яка навчилася говорити мовою влади.
Наступного разу, коли на екрані з’явиться білий дим і нове ім’я на балконі, варто згадати не корону. Варто згадати мережі на Генісаретському озері, нічну втечу після зречення і тісний римський пагорб, де громада вже в II столітті ставила трофей людині, яку називала своєю скелею. Від цієї відстані — від човна до купола — і починається будь-яка чесна історія першого папи римського.