By Світлана Князєва 
Гліб Анатолійович Панфілов народився 21 травня 1934 року в Магнітогорську і помер 26 серпня 2023-го в Москві. За цей час він зняв низку фільмів, які стали частиною радянського та російського кіно не через гучні гасла, а через увагу до внутрішнього життя героїв. Його роботи рідко виглядали як прямий протест, але часто фіксували розрив між офіційною версією подій і тим, як ці події відчуває конкретна людина.
Ключовою фігурою майже в усій його ігровій фільмографії стала Інна Чурікова. Їхній творчий і особистий союз тривав понад пів століття. Панфілов не просто знімав її в головних ролях — він будував картини навколо її здатності поєднувати зовнішню несуразність із внутрішньою силою, наївність із жорсткістю, відданість справі з особистою ціною цієї відданості.
Його шлях у кіно почався не в акторському середовищі чи на ВДІКу з юних років, а після хімічного факультету Уральського політехнічного інституту. Ця деталь багато що пояснює в його підході: він дивився на героїв як на складні системи, де ідеологія, характер і обставини взаємодіють непередбачувано.
Хімік, який обрав кіно: незвичний старт
Після закінчення інституту в 1957 році Панфілов працював на Свердловському заводі медичної апаратури, потім науковим співробітником і навіть завідував відділом пропаганди міськкому комсомолу. Саме там він організував аматорську кіностудію і зняв короткометражки «Нейлонова курточка» та «Народна міліція». Згодом перейшов на свердловське телебачення, де зробив кілька документальних і художніх телефільмів, серед них «Справа Курта Клаузевіца».
Враження від «Летять журавлі» Михайла Калатозова стало одним із поштовхів. Панфілов пізніше згадував, що після перегляду зрозумів, що хоче знімати кіно. Заочно навчався на операторському факультеті ВДІКу (майстерня Анатолія Головні), потім закінчив Вищі курси сценаристів і режисерів. Дипломною роботою став повнометражний дебют «У вогні броду немає» (1967).
Такий шлях відрізняв його від багатьох колег, які приходили в кіно з театральних чи літературних середовищ. У Панфілова була звична до точності інженерна логіка, яка поєднувалася з інтересом до людських мотивів. Це помітно вже в дебюті: громадянська війна показана не як переможний марш, а як трагедія, де кожна сторона намагається побудувати свою утопію, а санітарка Таня Тьоткіна шукає можливість залишитися людиною.
Як з’явилася Інна Чурікова і чому це змінило все
Для ролі Тані Тьоткіної Панфілову потрібна була актриса, яка б не боялася виглядати «некрасивою» і водночас могла передати внутрішню силу. Він побачив Чурікову в невеликій ролі в «Морозко» і намалював її портрет з пам’яті, щоб знайти. Ролан Биков рекомендував її як «геніальну актрису на роль Тьоткіної». Під час зйомок вони зблизилися і одружилися.
Чурікова пізніше говорила, що саме в цьому фільмі «народилася як актриса». Панфілов не намагався її «прикрасити» — він дав їй можливість існувати на екрані з усіма особливостями зовнішності та характеру. Це стало принципом. У більшості його наступних фільмів вона грала головні жіночі ролі: ткачиху Пашу Строганову, яка випадково стає Жанною д’Арк («Початок», 1970), голову виконкому Єлизавету Уварову («Прошу слова», 1975), Вассу Желєзнову, Пелагею Власову в «Матері».
Їхній союз часто порівнюють із парами Фелліні–Мазіна чи Бергмана–Ульман. Різниця в тому, що Панфілов і Чурікова працювали в умовах радянської цензури і часто обирали героїнь, які намагалися жити відповідно до ідеалів, навіть коли ці ідеали вже не відповідали реальності. У багатьох відгуках спеціалістів звучить думка, що без Чурікової кіно Панфілова помітно слабшало — не через відсутність інших сильних акторок, а через те, що режисер будував драматургію під її конкретний акторський тип.
Триптих про жінок, які несуть епоху на собі
Три перші великі роботи з Чуріковою — «У вогні броду немає», «Початок» і «Прошу слова» — утворюють своєрідний триптих. У першому фільмі героїня намагається залишитися художницею і людиною посеред громадянської війни. У «Початку» ткачиха Паша Строганова отримує шанс зіграти Жанну д’Арк і стикається з тим, що кіно і реальність вимагають різних форм самопожертви. У «Прошу слова» вже доросла жінка на керівній посаді бореться за справедливість і платить за це особистою ціною.
Усі три фільми знімалися в жанрах, які в радянському кіно зазвичай були ідеологічно жорсткими: історико-революційний, виробничий, «про людей праці». Панфілов зберігав зовнішню форму, але наповнював її психологічною деталізацією. Критики пізніше відзначали, що в «Прошу слова» атмосфера близька до європейського «кіно морального занепокоєння» — без прямого осуду системи, але з чітким показом її внутрішніх суперечностей.
«Початок» отримав «Срібного лева» на Венеціанському фестивалі 1971 року. Чурікова за ту саму роль отримала «Золотого лева» як найкраща актриса. Фільм знімали в Муромі — Панфілов вважав це місто достатньо «російським» для історії про провінційну дівчину, яка раптом опиняється в центрі великої оповіді.
Фільм, який пролежав на полиці сім років
«Тема» (знята 1979-го, вийшла 1986–1987) стала найвідомішим прикладом цензурної історії Панфілова. Картина розповідає про драматурга, який приїжджає в провінцію і стикається з власною творчою кризою, а також з темою еміграції. Через згадку про можливість виїзду і загальну тональність фільм не випустили на екрани одразу. Він пролежав до періоду гласності.
У 1987 році «Тема» отримала «Золотого ведмедя» Берлінського кінофестивалю і приз ФІПРЕССІ. Це був не єдиний випадок, коли робота Панфілова виходила з затримкою, але найпоказовіший. Режисер не робив відкрито дисидентського кіно — він показував людей, які вже не можуть повністю вірити в колишні формули, але ще не знають, чим їх замінити. Саме ця зона невизначеності часто виявлялася небезпечнішою для цензури, ніж пряма критика.
Після «Теми» Панфілов зняв «Валентину» за Вампіловим (1981) і «Вассу» за Горьким (1983). Остання отримала Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю і Державну премію РРФСР. У «Вассі» Чурікова зіграла жінку, яка намагається втримати сімейний бізнес і видимість нормального життя напередодні революції. Фільм показує, як особиста воля стикається з історичними процесами, які вже не можна зупинити.
Від Горького до Солженіцина і Романових
У 1990 році вийшла «Мати» — одна з наймасштабніших робіт Панфілова. Вона отримала спеціальний приз журі Каннського фестивалю за художній внесок. Це була спроба повернутися до класичного матеріалу Горького і показати його через особисту історію жінки, яка поступово втягується в революційну діяльність.
У 2000-му Панфілов зняв «Романови. Венценосна сім’я» — про останні місяці життя імператорської родини. Це був сімейний проєкт: сценарій писали разом із Чуріковою та сином Іваном. Цікаво, що це один із небагатьох його фільмів, де Чурікова не зіграла головну роль. Картина стала спробою подивитися на історичну трагедію не через політичну риторику, а через щоденне існування людей, які вже розуміють, що їхнє життя підходить до кінця.
Ще однією важливою роботою стала екранізація «У колі першому» Солженіцина (2006, телесеріал). Солженіцин брав участь у адаптації і читав закадровий текст. Панфілов виношував цей проєкт багато років. Окремо в 2021 році він зняв «Івана Денисовича» за мотивами оповідання Солженіцина. У пізніх роботах режисер все більше звертався до тем, які раніше були або заборонені, або сильно спрощені: ГУЛАГ, доля останньої імператорської родини, особиста ціна історичних катаклізмів.
Він також працював у театрі. У «Ленкомі» поставив «Гамлета» з Олегом Янковським (1986) і пізніше спектакль «…Sorry» з Чуріковою та Миколою Караченцовим. Театральні роботи дозволяли йому повертатися до класики і працювати з тими ж акторами в іншому форматі.
Що зазвичай спрощують у розмовах про Панфілова
Одне з поширених спрощень — вважати його виключно «режисером Чурікової». Так, вона була центральною фігурою, але Панфілов обирав і будував історії самостійно. Багато хто звертає увагу на його аналітичний, майже «холодний» погляд на матеріал. Він рідко вдавався до експресивних формальних прийомів, які були характерні для Тарковського чи Параджанова. Камера у нього частіше спокійна, монтаж підпорядкований існуванню людини в кадрі, а не ефектам.
Інше спрощення — бачити в ньому або повністю «лояльного» радянського режисера, або прихованого дисидента. Насправді він працював усередині системи, вступав у КПСС у 1961 році і залишався членом партії до 1991-го. При цьому деякі його фільми виходили з великими затримками або отримували міжнародне визнання саме тоді, коли радянська влада вже не могла їх зупинити. «Тема» — найяскравіший приклад.
Ще одна деталь, яку часто оминають: у Панфілова був син Анатолій від першого шлюбу (актор і художник-постановник) і син Іван від шлюбу з Чуріковою (продюсер). Сімейні зв’язки впливали на проєкти, особливо на «Романових», але не визначали всю творчість.
Ключові фільми та їхнє місце в кар’єрі
Нижче наведено основні ігрові роботи, які визначають доробок режисера. Дані зібрані з офіційних біографій і фільмографій.
| Рік | Фільм | Основна нагорода / примітка |
|---|---|---|
| 1967 | У вогні броду немає | «Золотий леопард» у Локарно (1969), дебют, відкриття Чурікової |
| 1970 | Початок | «Срібний лев» у Венеції (1971) |
| 1975 | Прошу слова | Призи в Карлових Варах і Барселоні |
| 1979/1987 | Тема | «Золотий ведмідь» у Берліні (1987), пролежав на полиці |
| 1983 | Васса | Золотий приз ММКФ, Державна премія РРФСР |
| 1990 | Мати | Спеціальний приз журі в Каннах |
| 2000 | Романови. Венценосна сім’я | Головний приз фестивалю «Віват, кіно Росії!» |
| 2006 | У колі першому | Телесеріал за Солженіцином, «Ніка», «Золотий орел» |
| 2021 | Іван Денисович | Пізня робота за Солженіцином |
Дані за Вікіпедією та біографічними довідками ТАСС і «Великої російської енциклопедії».
Спадщина після 2023 року
Інна Чурікова померла 14 січня 2023 року. Панфілов пережив її на сім місяців. У травні його госпіталізували з інсультом, він помер 26 серпня від повторного інсульту. Прощання відбулося 30 серпня на Новодівочому цвинтарі, де його поховали поруч із дружиною.
Після смерті режисера його фільми не зникли з обговорень. Вони залишаються прикладом того, як можна знімати про історичні та соціальні катаклізми, не зводячи героїв до функції ідеї. У «Початку» Паша Строганова грає Жанну д’Арк і водночас залишається ткачихою з провінції — і ця подвійність не зникає. У «Прошу слова» жінка на високій посаді стикається з тим, що справедливість вимагає жертв, які система не завжди готова визнавати.
Панфілов рідко давав інтерв’ю з гучними деклараціями. Він говорив про ремесло і про те, що хороший фільм починає жити самостійно після того, як знятий. Саме ця самостійність його робіт зараз і цікавить глядачів: вони фіксують конкретних людей у конкретних обставинах, а не ілюструють готові формули. Для тих, хто дивиться радянське кіно сьогодні, його картини часто виявляються менш «застарілими», ніж здавалося на перший погляд, — саме через увагу до внутрішніх суперечностей, які не зникли разом із системою.
Його доробок не пропонує простих відповідей на питання про те, як людину змінює історія. Він показує, що відповідь майже завжди індивідуальна і майже завжди коштує дорого. Це і робить його фільми придатними для повторного перегляду в різні часи.